Після Першої світової війни Львів заполонили аферисти. Одні видавали себе за ветеранів, щоби втиратися в довіру заможних овдовілих жінок і займати місця їхніх покійних чоловіків-військових, інші ставали поліціянтами, професорами і навіть лікарями. Про хитрощі аферистів старого Львова читайте далі на lvivski.info.
Як Бугумил Чечак удавав із себе ротмістра
Як розповів Юрій Винничук для Zbruc.eu, одним із таких аферистів був Бугумил Чечак із села Устечко Заліщицького району. Ще в молоді роки він втратив руку. Закінчив гімназію, а тоді пробував знайти роботу гувернером (приватним вчителем та вихователем дітей). Спроби були марними, тож Бугумил вирішив вивчити філософію у Львівському університеті. Однак освіта також не дала змоги себе прогодувати.
У 1930 році він купив мундир ротмістра (старшого офіцера у кінноті) і відтоді називав себе ротмістром Чацьким. Вигадав собі історію, наче він воював у польсько-російській війні, а для більшої переконливості – виробив військову книжку зі сфабрикованою печаткою 22-го Полку уланів.
Спритному шахраю вдалося здобути симпатію сенатора Попеля, завдяки чому він отримав перепустку в салони, де збиралися високоповажні гості, зокрема ветерани. Саме Попель влаштував Бугумила на посаду гувернера до графа Адама Стадніцького. Через деякий він перебрався до села Криниця Стрийського району і працював там репетитором дочки заможної власниці пансіонату Ванди Пакубротто.
Образ воєнного героя та наділеність вродою допомогли шахраю швидко завоювати прихильність серед тамтешніх дам. Цього якраз і добивався Бугумил. Однак користатися вигодами зміг не довго: якось натрапив на полковника Радослава Розтворовського, який із того ж 22-го Полку уланів, куди приписав себе аферист. Офіцер, розуміючи, що не пам’ятає такого підлеглого, звернувся до Міністерства військових справ, аби ті розповіли про ротмістра Чацького. У Міністерстві сказали, що такого у військових списках немає. Тоді Розтворовський відразу сповістив про шахрая комендантам гарнізону.
Незабаром фальшивого ротмістра зустрів офіцер львівської комендатури Юзеф Можджень. Він побачив, що Чечак надів відзнаки в неправильній послідовності, попросив у «ветерана» посвідчення, якого у нього нібито не було при собі. Тоді Можджень запитав у того кілька речей про військове право, відповідей на них не отримав і остаточно переконався, що має справу з аферистом.
Того ж дня Бугумила забрали поліцейські. Під час обшуку в його кімнаті знайшли два комплекти військових мундирів, 19 фальшивих службових посвідчень та печаток і кілька дозволів на зброю. Чечака ув’язнили на кілька років.
Король шахрайства Симон Каліш
Серед тих, хто відчайдушно боровся зі злочинцями, був поліціянт Ян Щепанський. Якось він потрапив на службу у Варшаву. Завоював там авторитет безжального винищувача злодіїв та грабіжників. Розшукував злочинців Щепанський не лише у Варшаві та інших польських містах, а й у Галичині. Він був сміливим і безстрашним: не боявся ні ножа, ні пістолета.
Якось поліцейський так вже набрид бандитам, що вони замовили його вбивство. Виконавці кілька разів промахнулися, єдине, що вдалося, – продирявити службову шапку Щепанського.
Злочинці були шоковані Яновою спритністю, глибоким знанням криміналістів та гострим нюхом на них. Однак особливі заслуги Щепанський проявив на Галичині. Це свідчило про добре налагоджені зв’язки з галичанами, бо як він міг сидячи у Варшаві так спритно виловлювати зловмисників?
Тоді переступники закону пішли хитрим шляхом: поширили серед своїх знайомих фотографію Щепанського. Не було меж їхньому подиву, коли з’ясувалося, що поліцейський насправді… звичайний злочинець. Під образом Щепанського приховувався Симон Каліш зі Львова, якого 5 років намагалася розшукати поліція.
Про аферу дізнався комендант варшавської поліції, Каліша викликали на допит, під час якого він відверто зізнався у скоєному. Також на допиті він заявив, що робота в поліції була для нього таким собі відкупом колишніх злочинів. Аферист зізнався, що ім’я Яна Щепанського взяв собі, коли переглядав вкрадені документи, серед яких був паспорт справжнього Щепанського. Під цим прізвищем він добрався до варшавської поліції, де й побудував непогану кар’єру.
Попри щире розкаяння, Симона ув’язнили на 8 років, однак апеляційний суд змінив вирок на лише 1 рік в’язниці. Чоловік зі слізьми на очах подякував за змилування, але дорога до роботи в поліції все одно була закрита. Тому, після відбуття строку Симон став таємним агентом і допомагав переслідувати криміналістів.
Сільські псевдолікарі
Багато клопоту завдавали населенню аферисти, які видавали себе за лікарів. Вдаючи випускників медичних освітніх закладів, вони блукали по місцях, де був ускладнений доступ до якісних медичних послуг. І їм це добре вдавалося. По-перше, спостерігався брак випускників медичних вузів. По-друге, з 12 917 лікарів у 1939 році по всій Польщі лише 1466 працювали в селах у той час, як більшість населення були селянами.
Лікарі не хотіли міняти престижність та високооплачуваність роботи в місті на сільську місцевість, де доводилося витрачати власні кошти на дороге обладнання. Щоби закупити для лабораторії необхідне медичне обладнання потрібна була щонайменше тисяча золотих, а за один візит лікар-приватник отримував 4-5 золотих. Іноді селяни оплачували взагалі не грішми, а продуктами. Тому, мотивації переїжджати на роботу туди, де їх потребували, не було. Зате ситуацією радо користалися аферисти.
Показати диплом селяни не просили, тож вдати із себе професійного лікаря шахраєві не становило труднощів. Місцева преса у 1939 році писала про таких псевдолікарів, які продавали перемелене сіно, видаючи його за чарівне зілля. Примудрялися продавати і просту воду з-під крану, яка начебто була наелектризована променями, а іноді, користуючись неосвіченістю селян, запевняли клієнтів, що можуть оздоровити їх навіть на відстані завдяки космічно-магнетично-електричній терапії.
Альфонс-утікач під маскою професора-хасида
У 1934 році до Львова прибув учений Генрик Ястшембський. Він, попри молодий вік, вже завідував кафедрою філософії у Віденському університеті. Якогось Генрик вирішив стати побожним євреєм, власне, тому й приїхав у Галичину – осередок хасидизму.
У Львові Ястшембський заприятелював з цадиками (духовними провідниками євреїв). Згодом він і сам запустив бороду, купив собі довгий балахон і набрався стільки побожності, що йому дивувалися самі цадики. Весь час Генрик молився, не контактував із жінками, носив ярмулку (традиційний головний убір євреїв-чоловіків).
Здобувши повагу, почав казати євреям, що йому бракує на прожиття грошей. Наївні хасиди відразу ж взялися за збір коштів для свого приятеля. Так він би і залишився професором-хасидом, якби не журналістська цікавість.
Журналісти намагалися поговорити з Генриком, проте він ніяк не йшов на контакт. Тоді акули пера взялися за розслідування і виявили, що професор – то насправді чоловік, якого шукає покинута ним дружина. Вона подала його фото до газет ще рік тому. Справжнє його ім’я – Ефраїм Ястшембський, мешкав він у варшавському передмісті. Ефраїм отримав від жінки під час шлюбу 10 тисяч золотих, а вже через 2 місяці після заручення покинув бідолашну.
Львів’янка була не першою жертвою афериста. Від ще однієї Ефраїм виманив 100 доларів, а через деякий час одружився ще з однією, з якої взяв 1000 золотих. Таких обдурених жінок було чимало. Подавати скаргу на горе-чоловіка наважувалися не всі, тому йому і вдавалося так довго прокручувати свою аферу. І тільки одна жінка та кілька допитливих журналістів поклали край іграм «віденського професора».