Продовження історії унікального палацу ХVIII століття на площі Галицькій, 10, на lvivski.info.
Щаслива доля діамантової чарівниці
Кордуля Коморовська була сестрою сумнозвісної Гертруди, першої дружини графа Станіслава-Щенсного Потоцького, яку вбили через те, що його батьки були проти нерівного шлюбу. Тоді Коморовські підняли страшний ґвалт, і Потоцькі змушені були заплатити їм величезний відкуп в 700 тисяч злотих, віддати десяток сіл, два палаци і графський титул, тож Коморовські зрештою стали рівнею Потоцьким.
Під час перемовин між двома родинами були задіяні безліч родичів з різних гілок, бо родинне дерево Потоцьких надзвичайно розгалужене. Брав участь у розв’язанні конфлікту і Теодор Потоцький — син брацлавського каштеляна, генерал-майор коронних військ, таємний радник імператора, останній воєвода Белза. Якщо Станіслав належав до «Срібної Пиляви», або Гетьманської гілки, то Теодор походив із «Золотої Пиляви». Його дружина Кароліна з роду Сапігів була молодшою від чоловіка аж на 29 років, вони виховували сина Адама. Але, варто було Теодору побачити сестру загиблої Гертруди, він так закохався в Кордулю Коморовську, що домігся розлучення і 1788 року одружився з дівчиною, яка була на 34 роки молодшою. Він так обожнював дружину, що ладний був дістати для неї хоч зірку з неба, що вже казати про коштовності! Закоханий чоловік продав один зі своїх маєтків за 100 тисяч дукатів і на всі кошти накупив для Кордулі діамантів, тому її прозвали «діамантовою графинею». Теодор переписав на неї майже все своє майно і навіть викарбував на камені під явором, де полюбляло відпочивати подружжя, власні вірші:
«Під цим явором
Сидів Кордуль з Теодором.
Такий гарний, як вона,
Теодорова жона».
Звісно, поетичним талантом тут і не пахне, зате відчувається величезна любов Потоцького до дружини, задля якої він був готовий на все!
Туманні картини в подарованому палаці
От і наш палац 1803 року Теодор Потоцький придбав і подарував своїй «діамантовій чарівниці». А через 9 років помер, залишивши Кордулю насолоджуватися світським життям Львова. Вона обожнювала перебувати в епіцентрі уваги, тому постійно щось організовувала. Під час Наполеонівських війн в її палаці збиралася польська шляхта, а коли 1809 року до Львова увійшли польські війська, графиня в усіх на очах розцілувала коня поручика Єжи Стаженського і перев’язала його рану своєю дорогою шаллю.
Звісно ж, в палаці проводилося безліч балів та концертів. Хто, як не «діамантова графиня», міг настільки знатися на пишноті і розкоші подібних заходів? Мабуть, найвишуканіше приймали австрійського імператора Франца І та його дружину Кароліну-Августу 1817 року.
«13 липня Їх Величності увечері навідали дуже блискуче бальне свято графині Кордулі Потоцької, в якому змагалися пишнота і смак», — писали львівські газети.
А через рік з нагоди іменин цісаря в резиденції виступали Франц-Ксавер Моцарт, Йозефіна Бароні-Кавалькабо, графиня Магдалена Коморовська, славетний віденський скрипаль Ігнацій Шуппанціґ… Разом з Моцартом у палаці неодноразово виступав його кузен Антоній Лянґе, театральний декоратор, сценограф та художник, який з допомогою «магічного ліхтаря» створював так звані «туманні картини». Вони проєктувалися або на стіну, або на театральний «дим», тож були дуже оригінальною та надзвичайно цікавою атракцією.
Графиня Потоцька ініціювала також створення Благодійного товариства дам, за що отримала похвальний лист імператора, вона була відзначена і найвищим жіночим орденом Австрії — Зоряним Хрестом.
Кордуля була освіченою жінкою, мала широкий світогляд і зібрала величезну бібліотеку, частина якої зараз зберігається у Кракові. Одне з приміщень в офіцині палацу до 1818 року вона здавала в оренду під каплицю греко-орієнтальній православній громаді Львова, яка згодом осіла на вулиці Францисканській (тепер Тараса Бобанича) і заклала церкву святого Георгія.
У 1830-х роках Кордуля організувала реконструкцію палацу, яку здійснив скульптор і архітектор Фридерик Бауман. Також вважається, що автором скульптурного оформлення є славетний Йоган Шімзер. Змінили як екстер’єр, так і інтер’єр палацу, зокрема Білий зал, Жовтий кабінет та Червоний покій. Відтоді резиденція набула ампірних рис.
Два аукціони і три музеї
Після смерті Кордулі Потоцької 1837 року палац ще трохи поневірявся, змінюючи власників. Спочатку він перейшов до її рідного брата, графа Юзефа Коморовського. Потім частина резиденції належала родині Уленецьких.
З 1839 року до палацу переїхали львівські контракти з францисканського монастиря на вулиці Театральній. Була тут і виставкова зала, і поштове управління. Через 10 років його придбав на аукціоні Тадеуш Вишньовецький, а незабаром забрав за борги Леон Солецький. Той більш-менш дбав про майно, зокрема 1866 року замінили перекриття головної зали.
Але 1884 року палац вдруге виставили на аукціон, цього разу його придбав радник намісництва Альфред Бесядецький. Він став останнім власником резиденції, тому палац досі носить його ім’я. Через рік провели реставрацію під керівництвом відомих архітекторів Яна і Кароля Шульців. Зовнішній вигляд з ампірного змінили на пишний необароковий, а з західного боку добудували 3-поверховий флігель.
Нарешті, від радника Бесядецького, який помер 1888 року від ниркової хвороби, пам’ятка перейшла у власність міста. До початку ХХ століття тут містилася торгово-промислова палата і Музей крайового промислу Галичини.
Архітектор Ян Багенський 1933 року вчергове провів реконструкцію палацу. Тоді зміцнили стіни, замінили дах, у великій залі встановили балкон-галерею. Інтерʼєр набув рис ампіру, а фасад — неокласицизму та ар-деко. 1938 року в палаці хотіли створити археологічний музей, за іншими даними — етнографічний. Втім, через Другу світову війну здійснити ці плани так і не вдалося.
В радянські часи у палаці розміщувалася обласна наукова бібліотека, але 2002 року її довелося переносити з аварійної будівлі на проспект Шевченка. Палацом хотіло володіти товариство українських колекціонерів, щоб створити там Музей приватних колекцій. Натомість його передали Львівському національному університету імені І. Франка.
Привид культури
Колись навколо палацу, як в паризьких резиденціях, буяв пишний сад. Частину його вирубали під Галицький базар, який 1892 року заклали за кошт міста, з іншого боку віддавна був то монастир, то суд, то тюрма, тож від саду майже нічого не залишилося.
Сама будівля палацу є пам’яткою архітектури національного значення, а з 2008 року внесена до «Переліку памʼяток культурної спадщини, що не підлягають приватизації». Університет веде ремонт вже понад 20 років, але надто повільно, а палац тим часом невпинно руйнується. За цей час пам’ятка встигла стати притулком для безхатьків і 2015 року ледь не згоріла, коли вони намагалися зігрітися, розвівши багаття в підвалі…
Ремонт і реставрація триває досі, роботи нібито планують завершити до кінця 2025 року, якщо знов нічого не завадить. Початково університет планував перенести сюди історичний факультет, але потім вирішили зробити репрезентаційний центр для проведення лекцій та зустрічей. А ще ходили чутки, що хтось хоче зробити готель… Тож, що саме тут буде і коли, поки достеменно невідомо. А тим часом стара брама ховається в букетах квітів, якими торгують перед нею, унікальний палац сумно чекає своєї долі, а грізний лев на картуші відганяє непроханих гостей. Втім, унікальний палац не втрачає надії, що в нього буде не лише славетне минуле, але й гідне майбутнє в історії сучасного Львова.
