Нещодавно відійшла у вічність зв’язкова Головнокомандувача Української повстанської армії генерала Романа Шухевича Ольга Фаустинівна Ільків. Мала 101 рік непростого, сповненого боротьби та болю, життя. Десятки років поневірялася по тюрмах, пише lvivski.info. Шукала своїх дітей. Бралася за будь-яку роботу, аби вижити. І вірила. Вірила в Україну та її незламний дух.
Поклик крові
Ольга Ільків народилася 20-го червня 1920 року в місті Стрий Львівської області. Стала первісткою у родині Фаустина Ільківа та Катерини-Розалії з роду Коцур. Росла допитливою та наполегливою дитиною. Виховувалася під крилом дідуся та бабусі Коцурів. Батьки Олі розлучилися, і мама поїхали до Варшави, де створила іншу сім’ю.
У спогадах Ольга Фаустинівна називає своє дитинство щасливим, хоча і попервах позбавлених материнського тепла. Яскраво закарбувався момент, коли маленькою молилася до ікони Святого Миколая, думаючи, що то Бог. Дівчинка щиро молилася, а думками линула до мами. До своєї мами, яку теж так хотіла мати поруч.
В 1933 році Оля Ільків завершила навчання у народній школі. Далі вступила до Стрийської гімназії. В 14-річному віці перебралася до мами, Розалії Ільків, у Варшаву. Вдома Олі говорили, що тепер вона стане полькою. Це дуже її обурювало. Злилася, кричала, що буде завжди українкою. З самого дитинства мала якесь завзяття, поклик крові до свого, українського.
За настановою мами пішла навчатися в Український інститут для дівчат у Перемишлі (1936 –1939 роки). Там долучилася до українського осередку «Пласту». Ольгу взяла під свою опіку старша на 2 роки товаришка по навчанню Галина Змієнко. Пластунство було підпільним, але багато хто вступав в організацію. Дівчата потайки зустрічалися з хлопцями-націоналістами.
В молодості мріяла стати журналісткою. Дуже хотіла писати, але не мала відповідної освіти. Не знала, чи проб’ється. Але не заспокоювалася. Зерно творчості залишилося з нею на все життя.
Хотіла вільно співати патріотичні пісні
Залишався рік до закінчення навчання в Ярославській гімназії. Але прийшла війна, яка закрила Ользі шлях додому – у Варшаві вона була на німецькому боці. Тож молода 20-річна Ільків відправилася до Кракова, де після завершення курсів від Ярославської гімназії склала матуру (випускні іспити – прим. ред.) у 1940 році.
В цей же час там проходив з’їзд Організації українських націоналістів (ОУН), де відбувся поділ на бандерівців та мельниківців.
«У Кракові, ще 1940 року, я побачила, як поводилися хлопці, мабуть, з Гуцульщини. Вони йшли й співали героїчних пісень. І я підійшла до Галі Змієнко: «Галю, ну що, бачиш, що наші хлопці роблять? Давайте вирішувати — до бандерівців, чи до мельниківців?», – згадає через пів століття Ольга Ільків.
Відтоді думка про вступ до організації не покидала її. Вона мусила стати частинкою цього руху. Противитися покликові було марно.
Повернувшись до Варшави, Ольга працювала в Українському допомоговому центрі для українців-емігрантів. В лави ОУН таки вступила – ця подія відбулася 30-го червня 1941 року. Якраз в той день національні збори у Львові, очолювані Ярославом Стецьком та Степаном Бандерою, проголосили Акт відновлення української державності.
Минув недовгий вишкіл і Ольгу переправляють до Львова, а потім скеровують на Житомирщину. Проте похід відміняють, бо Львів вже захопили німецькі війська. 5-го липня 1941 року гітлерівці прийшли за Степаном Бандерою, Ярославом Стецьком, заарештували три сотні оунівців, з яких 15 убили.
Відтак Ільків почала працювати друкаркою у Головній дирекції Львівської залізниці. На власні документи оформляла квитки на потяг, які передавала українським повстанцям. З 1942 року стала на чолі жіночої мережі ОУН у Львові. Згадує, що вербувати людей їй не було важко, була переконлива та вміла підібрати правильні слова.
«Я не могла цього не робити, не могла не приєднатися до підпілля. Вся Україна тоді горіла під червоним чоботом», – пояснювала свій вибір Ольга Фаустинівна.
Вірна назавжди
Десь тоді, у 1942 році, до Львова повернулася і мати Ольги – Катерина-Розалія. Застала щасливий момент в житті дочки – весілля. У розпал війни, 27-го квітня 1943 року, Оля одружилася з керівником Стрийського надрайонного проводу ОУН Володимиром Ликом («Данилом»).
Пізніше жінка згадає, що познайомилася вони на Андріївських вечорницях. У свого чоловіка Оля закохалася відразу. Тільки побачила його надзвичайні очі. Була з коханим Владзьом однієї крові, служили одній меті. Тільки він пішов до лісу, а вагітна Ольга мала іншу долю – зв’язкової ОУН-УПА.
На Різдво 1945 року в помешканні на вулиці Колонтая, 6 (тепер вулиця Менцинського в Галицькому районі Львова – прим. ред.) заарештували матір Ільків. У свою чотирикімнатну квартиру їй більше не судилося повернутися. Після звільнення з-під арешту виявилося, що там тепер живе заступник начальника тюрми НКВС № 4 (в народі «Бриґідка» – найстаріша діюча в’язниця у Львові й на території сучасної України, розташована на вулиці Городоцькій, 20 – прим. ред.).
В той час Ольга переходить у підпілля. У липні 1946 року в селі Конюхів Стрийського району на світ благословилася її донька – Звенислава.
Саме через народження доньки у жовтні 1946-го її відвідала давня знайома Катерина Зарицька, яка очолювала жіночу сітку ОУН. Запропонувала роботу. Утримувати помешкання для однієї людини. Тільки молода мама переживала, чи не підведе на руках з 3-місячним немовлям. З’ясувалося, що материнство тільки у поміч, адже треба було створювати видимість нормальної сім’ї – з дітьми та домашніми клопотами.
Сховок для Шухевича
Так Ольга разом з маленькою Дзвінкою та матір’ю Розалією переїхали у село Княгиничі Рогатинського району на Івано-Франківщині. На підроблені документи Ільків винайняла приміщення колишньої пошти, яке мало стати конспіративною квартирою для командира УПА. Облаштувати сховок допомагали зв’язкова Катерина Зарицька («Монета») та особистий охоронець Шухевича Любомир Полюга («Богдан»).
Ільків до останнього не знала, кого буде переховувати. Через два дні вночі до хати постукали. На порозі стояв чоловік із двома охоронцями. Це і був Роман Шухевич.
Відтоді за закритими фіранками конспіративного помешкання велося таємне життя. У будинку було два бункери – один під підлогою, інший за стіною. А вночі хату навідували охоронці та зв’язкові. Сама Ольга («Роксоляна») теж виконувала обов’язки зв’язкової за дорученням Шухевича – їздила по селах, одержувала гроші, передавала послання, організовувала інші конспіративні квартири.
В своїх споминах Ольга описує командира УПА як чоловіка простого, жартівливого, але звиклого до порядку. Під час їхнього спільного проживання у хаті панувала дружня атмосфера. Роман Шухевич не забував робити зарядку, багато читав, викладав жінкам англійську, але й не цурався допомогти по господарству чи вкласти спати маленьку Дзвінку. Казав, що ще погуляє на її весіллі, але не судилося…
За легендою у хаті жили одні жінки – кравчині, які вели звичайне сільське життя та виховували дитину. Та враз Ольга завагітніла після таємної зустрічі зі своїм чоловіком Володимиром Ликом. Щоб не привертати увагу, довелося Олі фіктивно побратися з охоронцем Шухевича Любомиром Полюгою.
Цілий рік жінки переховували командира УПА у звичайній сільській хаті. Наприкінці 1947 року прийшли тривожні вісті про арешт зв’язкової Шухевича, що поставило під загрозу всю місію. Ользі з рідними довелося терміново тікати. Опинилася в селі Грімному Городоцького району на Львівщині. Там 8 грудня 1947 року Оля удруге відчула радість материнства – народила сина Володимира. За кілька місяців обпекла страшна звістка – поліг за Україну коханий чоловік. Так і не побачив новонародженого сина.
В 1950 році збиралася Оля їхати на шахти Донбасу працювати. Цю ідею підтримав Шухевич, передавши «штафетку» із пропозицією продовжити справу підпілля вже на сході країни. Перед від’їздом Ільків вирішила поїхати до Львова, щоби попрощатися із товаришками по боротьбі. Та розпрощатися довелося зі свободою. На довгі-довгі роки.
Фатальний арешт
Під конспіративною квартирою на «Роксоляну» вже чекали співробітниками Львівського УМДБ (Міністерство держбезпеки СРСР). Ольга мала при собі важливу адресу підпільного помешкання та ампулу з отрутою, захованою у поясі панчіх. Перед жінкою постав складний вибір: звірячі тортури чи вірна смерть. Часу на роздуми не було. Вона ковтає записку із адресою, щоб не зрадити своїх.
Зв’язкову Романа Шухевича кинули в найстрашніші каземати тюрми на Лонцького (тепер Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів – прим. ред.). Там зазнала жорстоких тортур. Крім побиття та знівечення, кагебісти були віртуозами психологічного тиску. Спершу жінка переживала ув’язнення рідних – мами Розалії та молодшої сестри Ірини. Потім почула найстрашніше: «Дітей більш ніколи не побачиш!» Дочку Дзвінку та сина Володимира забрали у дитячий будинок на Погулянці. А щоб дітей матір не змогла знайти, змінили їхні імена на Віру й Андрія Бойків.
Тоді ж дізналася, що головний командир УПА Роман Шухевич загинув під час перестрілки у селі Білогорща на Львівщині 5-го березня 1950 року.
Два роки слідства… Врешті вирок – 25 років ув’язнення за «участь у антирадянській банді». Відбувала термін підпільниця у Володимирському централі, що за 100 км від Москви, і в Олександрівському централі в Іркутській області.
На чужині вишивала сорочку, виливаючи кожен спомин і тугу за Батьківщиною на полотні. Відколи слідчий назвав Ользі нове прізвище її дітей, думками линула до них повсякчас. У 1953 році Ільків вдалося відправити звістку в один із львівських дитбудинків. Звідти прийшла відповідь, що діти знайшлися.
Після смерті Сталіна справи бандерівців переглядали, сотні людей отримали амністію, але Ольга покаятися перед живодерами, які катували українців, не змогла. Впасти перед ворогом на коліна – гірше смерті.
В СРСР залишалося чотири жінки з таким терміном ув’язнення, які не покаялись, – Катерина Зарицька, Ольга Ільків, Галина Дидик і Дарія Гусяк. Усі вони були зв’язковими Романа Шухевича. Щоб не підбурювали інших, їх розмістили в одній камері.
Допоки Оля перебувала в ув’язненні, вийшла на волю її сестра Ірина, потім звільнили і маму. Розалія-Катерина не дочекалася старшої дочки, незадовго відійшла у вічність.
У лютому 1964 року Ольга Ільків достроково звільнилася з радянських катівень. Через 14 років розлуки матір нарешті побачила своїх дітей наяву, а не у сні чи маренні. Вони були такі дорослі…
Повернення до Львова
Жінка в темному тюремному одязі та круглою торбою з’явилася на порозі інтернату. Діти розуміли, що то їхня мама, але було незвично і трохи соромно. Довелося заново вчитися жити разом.
Спершу Ольга не мала ні прописки, ні грошей, ні роботи. Тож влаштувалася санітаркою в Львівську обласну лікарню. Далі, щоб отримати житло, пішла працювати двірничкою в Домуправі Львова. Кімнату дали, тоді змогла забрати до себе дітей з інтернату.
В один час Ільків закінчила вечірню школу у Львові, у 1972–1976 роках була співробітником Львівського історичного музею, а в 1977–1979 роках працювала у відділі фондів Львівського музею народної архітектури та побуту.
Зі здобуттям Україною незалежності почала розповідати про підпілля, брала активну участь у численних наукових та виховних заходах, присвячених Визвольним змаганням українців.
«Ми здобули кров’ю і муками самостійну Україну, і тепер ми мусимо наповнити її своїм українським змістом, своєю любов’ю, благородством, почуттям краси, своєю піснею, яка є безсмертна і якій нема рівних. Вона оживляє наш дух і кличе нас у майбутнє», – запалювала серця українців Ольга Ільків.
Про тернисте життя зв’язкової Романа Шухевича зняли кілька фільмів. А ще вона написала вірш «Повстанське танго», який поклали на музику.
«Поглянь, ось перший сніг…
І мрія біла із недавніх днів,
І вдаль летить з-під стріх
Прядиво дивне із туги і снів…
Одна шалена нас полонила доля,
Що дарувала любов, як ніжний квіт.
Чи переможем, чи згинем за волю,
Жить буде вічно порив, заклятий в міт!»
Так, з першим снігом, 6-го грудня 2021 року відійшла у засвіти душа легендарної жінки, незламної патріотки, львів’янки Ольги Ільків. Історія нескореної «Роксоляни» житиме серед українців вічно.